Історія кришнаїта з Литви, який знайшов свій другий дім в Україні. А одна з його настільних книг – «Антисуржик» — допомагає йому вивчати українську мову.

Авторка, Юлія Філь, дослідниця культури та релігій Індії, наукова співробітниця Інституту сходознавства, у головному храмі українського Міжнародного Товариства Свідомості Кришни (МТСК) познайомилася і поспілкувалася з незвичним представником цієї релігії, мешканцем київського ашраму Владиславом Дьоміним.

Скромна постать у помаранчевому чернечому вбранні біля стенда з літературою, вервиця в руках, прихована за спеціальним мішечком, – здавалося б нічого не відрізняє цього чоловіка від решти брагмачарі, так званих «учнів», які зазвичай тимчасово відрікаються від мирського життя й займаються служінням і духовною практикою в храмі. Та все ж Владислав Дьомін особливий вайшнав, принаймні для нашого, українського Товариства свідомості Кришни. І не було б нічого дивного і ексклюзивного в тому, що ця людина знає такі гарні українські слова, як «вервиця», «волосінь», «поступ» чи «шлях», якби він не був з Литви.

«І скільки вас тут таких іноземців мешкає?» – питаю я. «Я один» – відповідає Владислав. Тож в київському вайшнавському храмі «Нова Навадвіпа», який, як це часто буває, є одночасно монастирем, живе лише один монах-іноземець. Чоловік люб’язно поділився своєю історією приїзду в Україну.

— Це сталося ще у 2012 році, коли моя знайома віддана – а я з маленького містечка в Литві – запропонувала мені поїхати в київський храм, бо він найбільший в Європі й там дуже сильна традиція. Я поїхав і одразу зрозумів, що залишуся. Чому? Бо все ж для духовної практики потрібна спільнота, а особливо спільнота тих, хто давно і серйозно практикує й вже має певний духовний досвід. Україна, звісно ж, більша країна, ніж Литва, тому тут більше відданих, відповідно, більше брагмачарі – вайшнавів, що проходять стадію учнівства. Ще в 70-х роках тут було декілька відданих, до яких 1980 року приєднався Ач’юта Прія дас (Артем Чумаченко), один із засновників руху «Харе Кришна» в Україні й сучасний його адміністративний та духовний лідер. Я провів в Києві 50 днів, після чого повернувся додому. Та вже після відвідин відомого всеукраїнського фестивалю Бгактісанґама в Криму я вертався в Литву лише для того, щоб зробити посвідку на проживання в Україні. От і досі тут, хоча стабільно два рази на рік їжджу додому.

З того часу Владислав вже 15 років в Україні. На питання, коли він планує закінчувати свій шлях учнівства, відповів, що, швидше за все, ніколи. Не дивно, бо чоловік з дитинства мріяв стати монахом, хоч потім про це забув, як це часто буває у дітей. Все ж, бути монахом – це покликання, видно наш литовський гість з дитинства його відчував.

Брагмачар’я в індійській традиції — це перша усвідомлена стадія життя людини, яка передбачає навчання, передусім духовне, а тому проходить в аскетизмі та целібаті. Вайшнав може перервати свій шлях брагмачарі на будь-якому етапі й перейти до ґрігастхи – життя домогосподаря, основним обов’язком якого є організувати земне життя для себе й для своїх близьких. Лише саньяса передбачає повне і безповоротне відречення від світу. Тобто у вайшнавізмі можна бути учнем все життя й визначитися, чи брати саньясу, на будь-якому етапі, але таких вайшнавів дуже мало. В українському МТСК за всі роки його існування жоден відданий не взяв саньясу, тимчасом як у Литві один такий відречений є. Владислав радить усім вайшнавам спробувати пожити як учень-брагмачарі, хай це буде десять днів, або десять років, не важливо.

«А чи багато учениць, брагмачаріні, живуть у храмі?» – питаю, бо ж читала, що для жіночого учнівства в кришнаїтських храмах теж є місце. «Зараз лише двоє», – відповідає Владислав. – «Раніше було більше». «А чому так?» – поцікавилася я. Та на це запитання важко знайти відповідь. «Чомусь не йдуть» – відповів Владислав. Наявність брагмачарі в «Новій Навадвіпі» пояснила ще один момент – чому храм нагадує радше багатоповерхівку, а не класичну індуїстську святиню з квадратними залами мандапами та високими ананасоподібними шікхарами, які є її традиційним елементом. Храм будували, так би мовити, для внутрішнього користування, а не для зовнішнього спостерігача, що прагне екзотики чи вишуканої естетики. А внутрішній пріоритет – це прийняти якомога більше відданих, а особливо брагмачарі, які живуть в храмі. Саме тому вівтарна зала – це лише невелика його частина, а більшість приміщень – це покої таких, як відданий з Литви – звідси й вигляд багатоповерхівки. До речі, далеко не кожен вайшнавський храм у Європі може похвалитися можливістю прийняти ченців. У рідному місці Владислава Вісагінасі, яке є чимось на кшталт нашої Прип’яті, містом-супутником атомної електростанції, храму немає взагалі, є лише приватні зібрання вайшнавів по домівках відданих – т. зв. «намма-гатти». У Вільнюсі є маленький храм, але там не живуть брагмачарі. Лише в Каунасі є храм, який приймає «учнів».

Владислав розповів мені ще одну цікаву деталь про київський храм. Його устав був взятий за зразком одного вайшнавського храму в Мумбаї, заснованого Радганатхою Свамі. Він був учнем Шріли Прабгупади, засновника МТСК і головного вчителя цього напряму кришнаїзму. Найважливіше в цьому храмі, як пояснив співрозмовник, – служити всім. Тут дуже принципово стоїть питання рівності ґрігастхів-домогосподарів, людей, які живуть в миру, та учнів-брагмачарі, які живуть у храмі. Бо де-не-де в останніх трапляється певне хибне его, мовляв ми тут вчимося, повністю себе присвячуємо духовній практиці, а ви хто такі? Для кращої ефективності такого служіння Радганатха вдавався до безвідмовної стратегії – брагмачарі він говорив про те, які прекрасні ґрігастхи і стільком речам у них можна повчитися, а ґрігастхам – те саме про учнів. «Це філософія і нашого храму» – сказав Владислав. Не можливо було не відмітити те, що відданий вжив слово «нашого». Приємно, коли щось українське стає «нашим» для неукраїнця, який це свідомо обрав.

Неминуче нитка розмови привела до війни. Співрозмовник не був збентежений нею й помітив, що його повторення святих імен стало кращим, коли все почалося. У складні часи випробувань розум легше сконцентрувати на чомусь одному. Ще він помітив, що на початку повномасштабного вторгнення, коли в храмі зібралися віддані, вони тут жили, бо не знали, що буде завтра, у всіх був дуже гарний настрій, було неймовірне взаємне служіння. На моє запитання про те, чому в світі трапляються війни, Владислав дав щиру і досить нестандартну з точки зору самого формулювання відповідь, бо зазвичай вайшнави одразу згадують слова із своїх священних текстів про те, що за доби Калі-юґи, останньої епохи перед руйнуванням світу, війни – неминучі. Він сказав, що Бог може зробити що завгодно, він всемогутній й міг би спинити будь-яку війну, але він не хоче впливати на свободу вибору людини, тому що людина була створена зі свободою волі, інакше любов неможлива.

Владислав говорив зі мною чистою і правильною українською, хоч постійно просив вибачення за її недосконалість. Та опанував він її не так вже й давно, радше з повномасштабним вторгненням і не лише тому, що це була його принципова позиція. Все простіше – він просто став частіше її чути, бо такою була принципова позиція його «братів». Та на пасивному поглинанню мови від оточення відданий не збирався і не збирається зупинятися – в нього є підручники й поглиблення своїх знань української ще попереду. Одна із настільних книг – «Антисуржик», книга, яка входить в канон обов’язкових для опрацювання для філологів й тих, хто просто вчиться культурі української мови. Коли іноземець знає українську, це викликає повагу, а коли він не скаже «форточка», «остановка» чи «в п’ять часов» – виникає відчуття, близьке до благоговіння, особливо, коли цим навіть твої співвітчизники не можуть похвалитися.

Розмова з Владиславом, литовським вайшнавом, який знайшов свій другий дім в Україні, відкриває українське Міжнародне товариство свідомості Кришни з нової перспективи – як найбільшу в Європі громаду, яка давно, мало не з 70-х років культивує знання Шрі Чайтаньї і Шріли Прабгупади і має довгу й стійку традицію духовної практики. І перед ним є шанс стати привабливим для європейських вайшнавів, флагманом ґаудія-традиції в Європі, особливо коли більшість російських вчителів дискредитували себе ставленням до агресії Росії проти України.

Зроблено на основі статті інтернет-видання РІСУ – Релігійно-інформаційна служба України від 18 квітня, 10:00