ГАУРА КІШОРА ДАСА БАБАДЖІ

Шріла Гаура-Кішора даса Бабаджі Махараджа народився в 30-х роках XIX століття в окрузі Фарідапура, неподалік від містечка під назвою Тепакхола, в селі Ваг’яна в Східній Бенгалії, нині Бангладеш. Практично все своє життя він займався продажем зернових, а після смерті дружини залишив свої справи й вирушив до священного Вріндавана, міста неподалік Делі, що славиться безліччю священних озер і лісів, а також унікальними храмами Крішни. Там він зустрів Шрілу Бхагавата-даса Бабаджі, одного з видатних учнів Шріли Джаганатхи даса Бабаджі Махараджа, і прийняв від нього посвяту в життя самітника, яких називають у вайшнавській традиції Бабаджі.

З тих пір він носив одну лише пов’язку на стегнах і ночував щоразу під іншим деревом, яких багато росло на просторах Вріндавана. Так тривало приблизно тридцять років. Протягом цього часу він іноді мандрував святими місцями Північної та Західної Індії, у тому числі відвідував Гаура-мандалу, або Навадвіпу. Шріла Гаура-кішора даса Бабаджі славився серед жителів Вріндавана, де його шанобливо називали бхаджанананді, «той, хто постійно відчуває блаженство медитації на Верховного Господа». Незважаючи на почесті, які він чинить, він ніколи не прагнув матеріального чуттєвого задоволення і дуже невтішно відгукувався про тих, хто вдаючи із себе святого, таємно вдавався до гріха. Сенс його життя полягав у бездоганній відданості Верховному Господу.

У 1897 році за вказівкою Шріли Джаганнатхі даса Бабаджі він залишив Вріндаван і вирушив у Шрі Навадвіпу. Це місто в Західній Бенгалії, де народився Шрі Чайтан’я Махапрабху, вайшнави вважають його невідмінним від священного Вріндавана. Там Гаура Кішора даса Бабджі провів решту своїх днів, живучи на милостиню, яку приносили йому жителі цього незвичайного міста. Часом він пропонував цю їжу Верховній Особі Бога, просто тримаючи її в руках, а коли вирішував зварити щось, збирав тріски на дорозі й варив те, що йому давали, у горщиках, викинутих з нагоди затемнення (зазвичай такі горщики вважаються нечистими, але Гаура Кішора даса Бабаджі мив їх і потім готував). Коли в нього зношувався одяг, то він йшов до берега Ганги, підбирав і прав викинутий одяг, яким покривали тіла померлих у місцях кремації. Так він лишався незалежним, просто користуючись нікому не потрібними речами.

Єдиною його власністю були намисто з деревця Туласі та Туласі-мала, чотки, на яких він читав святі Імена Бога. Також він мав кілька книг, таких як «Прартхана» та «Према-Бхакті-чандріка» Наротами даса Тхакура. Гаура-кішора даса Бабаджі не був великим знавцем санскриту, але незважаючи на це досконало розумів логіку та висновки всіх священних писань, що проявлялося у його промовах та характері. Він ні від кого не приймав служіння, бо ніколи не вважав себе паном будь-кого. Різні божественні сили та енергії втілилися в його тілі. Іноді така могутність виявлялася у формі всезнання, що вказувало на його безпосереднє спілкування зі Наддушею. Від його погляду не могла вислизнути жодна брехня, як би глибоко в серці не ховала її людина. Він досяг вищого ступеня любові та відданості Крішні, й був визнаний уособленням настрою глибокої розлуки з Господом. Шріла Гаура Кішора завжди дотримувався суворого посту на Екадаші (одинадцятий день після молодика та повного місяця), утримуючись навіть від води. В інші дні його хлібом насущним був висушений подрібнений рис, замочений у воді разом із чилі. Його зречення не було показним, воно було ознакою справжньої неприв’язаності до мирського.

Розповідають дивовижну історію про Гаура Кішора даса Бабаджі. З 1907 по 1908 його єдиний учень, Шріла Сарасваті Тхакура, жив у Майапурі в Йога-Пітху (місці народження Шрі Чайтаньї Махапрабху).

На той час Гаура-кишора даса майже повністю втратив зір. Деколи він приходив з Кулії, де жив, до Майапуру, щоб наставляти Сарасваті Тхакура. Одного разу Бабаджі Махараджа сам прибув до Маяпуру рано вранці.

Шріла Сарасваті Тхакура, побачивши його, не міг повірити своїм очам – адже Гаура Кішора мав якось перетнути Гангу й пройти кілька миль у непроглядній темряві! Він запитав свого вчителя: “Коли Ви прийшли сюди?”, на що Бабаджі Махараджа відповів: “Я тут із другої години ранку”. Здивувавшись, Шріла Сарасваті Тхакура почав розпитувати далі: “Що привело Вас сюди цієї ночі і як Ви зрозуміли, куди йти?” Бабаджі Махаража відповів: “Дехто показав мені вірний шлях”. Шріла Сарасваті Тхакура вигукнув: “Хто ж вас вів так далеко, а потім залишив серед ночі? Як ви не заблукали? Мабуть, це сам Шрі Крішна привів вас сюди”.

Почувши ці слова, Шріла Бабаджі Махараджа почав тихенько сміятися. Справа в тому, що в ті дні не можна було пройти з Кулії до Маяпуру через відсутність дороги і не можна було взяти човен, бо не було пристані. Шріла Бхактісідханта Сарасваті знову запитав: “Хто переправив Вас через річку?” Шріла Гаура-кішора відповів у тій же жартівливій манері: “Хтось переправив мене через річку”. Сарасваті Тхакур зрозумів тоді, що це був ніхто інший, як Враджанандана, Шрі Крішна.

1322 року за бенгальським календарем, на світанку тридцятого дня місяця Картіка (16 листопада 1915 року від Р.Х.), Шріла Гаура-кішора Даса Госвамі покинув цей світ, або, як кажуть вайшнави, – «увійшов у вічні ігри Господа». Цього дня зі сходом сонця Шріла Сарасваті Тхакур вирушив із Шрі Маяпура в Рані Дхармашалу в Кулії, де закінчив свій земний шлях Бабаджі Махараджа. Головні жерці місцевих храмів та ашрамів (монастирів) вже стали лаятися один з одним, з’ясовуючи, де буде поховано блаженне тіло Бабаджі Махараджа. Вони всі сподівалися, що, встановивши Самадхі (усипальницю) Бабаджі у своєму ашрамі чи храмі, вони залучать паломників (які за традицією мали залишити пожертву).

Відчуваючи недобре, туди прибув й інспектор поліції Навадвіпи. Після довгих слів лицемірні псевдо-вайшнави заявили, що Шріла Сарасваті Тхакура не сан’ясі і тому не має права проводити прощальні церемонії для людини, яка зреклася сімейного життя. Почувши цю заяву, Сарасваті Тхакур голосно прокричав: “Я – єдиний учень Парамахамси Бабаджі Махараджа. Я не прийняв сан’ясу (зречений спосіб життя), але я Брахмачарі, який дотримується целібату, та з милості Бабаджі Махараджа – не лицемірний пустельник, що таємно потурає огидним мавп’ячим звичкам. Якщо серед вас є воістину чиста душа, яка ніколи не порушувала своїх обітниць, то нехай вийде і побудує самадхі. У мене немає заперечень. Хто протягом року або шести місяців, хай навіть трьох місяців, одного місяця або навіть останніх трьох днів, не дозволяв собі незаконного зв’язку з жінкою, – така людина може торкнутися цього тіла, сповненого духовного блаженства. Якщо ж хтось інший торкнеться його, то трапиться біда”.

Почувши ці слова, інспектор поліції засумнівався: “Як ми перевіримо істинність їхніх заяв?”, на що Шріла Сарасваті Тхакур відповів: “Я повірю їм на слово”. Яке ж було здивування інспектора, коли всі сперечальники один за одним повернулися і пішли геть. Потім хтось згадав, що останнім бажанням Бабаджі Махараджа було, щоб його тіло кинули в пил святої дхами (обителі Господа на землі) і протягли вулицями.

Сарасваті Тхакур відповів: “Хоча ми незрілі дурні, майстерні в образах, ми все ж таки не втратили останню крихту розуму, щоб не побачити справжній зміст цих слів смирення, які були сказані моїм Гурудевом у настанову нам, мирським гордецям. Навіть Крішначандра вважав би за щастя пронести мого Гурудева на своїй голові чи плечах. Після відходу Харідаса Тхакура Шрі Гаурасундара взяв духовне тіло Тхакура собі на руки та танцював разом із ним. Тому, слідуючи стопами Шрімана Махапрабху, ми так само будемо нести сповнене духовного блаженства тіло Бабаджі Махараджа на наших головах”.

Наступного дня, 17 листопада 1915 року, який припав на Утхана екадаші, згідно з вказівками писань Шріла Сарасваті Тхакур помістив тіло свого Гуру в самадхі на мілини на березі Ганги в Кулії. Після цього одна людина на ім’я Лохагара з округу Джесора хитрістю заволоділа цією землею, але через шістнадцять років ця обмілина була розмита і затоплена Гангою. Тоді Шріла Сарасваті Тхакура та ще кілька людей відкопали самадхі, яке виявилося цілим і неушкодженим. Це самадхі потім було перенесено на берег священного озера Радха-кунди у Враджапатані, де його встановили перед пам’ятником Шрі Гуні Манджарі (однієї з вічних супутниць Господа в духовному світі).

Самадхі Гаура Кішора Даса Бабаджі