ДЕНЬ ВІДХОДУ ДЖАГАННАТХИ ДАСА БАБАДЖІ 11 БЕРЕЗНЯ 2024 РОКУ

Шріла Джаганнатха дас Бабаджі з’явився на цей світ приблизно в 1750 в одному глухому селі, в місцевості під назвою Тангаїл округу Майман-сінгх, який відноситься зараз до Бангладеш. Сім’я, в якій він з’явився, належала до родовитої знаті.

Учнем Гаудія-ведантачарі Шріли Баладеви Від’ябхушани був Уддхава дас Бабаджі, чиїм учнем був Мадху-судана дас Бабаджі. І саме від Мадхусудани даса Бабаджі Махараджі Джаганнатха дас Бабаджі отримав посвяту в Бабаджі. Згідно з “Гаудія-Вайшнава-дживани”, дікша-Гуру Джаганнатхи даса Бабаджі був Джагадананда Госвамі зі Шрінгарвата (Вріндаван), чиїм віша-Гуру був Крішна дас Бабаджі, відомий у Говардхані.

Джаганнатха дас Бабаджі протягом багатьох років здійснював бхаджану у Враджа-мандалі. Він був відомий у всій окрузі як Сіддха-баба (душа, що повністю усвідомила свою природу). Відомо, що часом він безперервно повторював святі імена три дні і три ночі поспіль, не лягаючи спати і не приймаючи їжі. Після цього, виконавши обітницю, він снідав плоским рисом із йогуртом.

У 1880 році до Вріндавана поклонитися лотосоподібним стопам Бабаджі Махараджі приїхав Шріла Бхактивінода Тхакур, який отримав від Бабаджі Махараджі безліч цінних настанов. У тому ж 1880 Парамахамса Бабаджі приїхав до округу Бурдван і зупинився в селі Амаладжода. Шрі Бхактивінода Тхакур теж приїхав туди нібито у службових справах і зустрівся там із Джаганнатхою дасом Бабаджі вдруге. Бабаджі був дуже задоволений тим, що Бхактивінода Тхакур пристрасно прагнув проповідувати велич Святого Ім’я Крішни. Після цього Джаганнатха дас Бабаджі одинадцять днів жив у Бурдвані, де він день і ніч здійснював безперервний кіртан (повторення святих імен та обговорення священних писань).

У 1893 році Джаганнатха дас Бабаджі жив у Кулії, що знаходиться в Навадвіпі, та прийшов одного разу в Сурабхі-Кунджу, місце проживання Тхакура Бхактивіноди. Весь гай був ніби наелектризований завдяки його присутності і здавався надзвичайно красивим. Пізніше він разом зі своїми послідовниками вирушив до Маяпуру, де відвідав багато святих місць, таких як Йогапітха, Шрівасангана та ін. Коли він прийшов до місця народження Господа Гаури, яке було виявлено Бхактивінодою Тхакуром, він почав танцювати в екстазі, хоча був дуже старий і як раніше думали, не міг ходити. Так він установив справжність цього місця. Деякий час він провів у Йогапітсі разом із Шрілою Бхактивінодою Тхакуром. Там він чудовим чином вилікував одного з синів Тхакура від шкірного захворювання, наказавши йому лягти в пил в місці явлення Господа. Більшість часу він проводив, повторюючи Святе Ім’я на березі Ганги в Кулії. Його бхаджан-кутір та самадхі існують досі. В один із днів він попросив Шрілу Бхактивінода Тхакура побудувати щось на зразок портику, де могли б знайти притулок ті, хто приходив до нього, і Тхакур відразу ж зробив це. Бхактисиддханта Сарасваті Тхакур вже у дванадцятирічному віці був дуже обізнаний в астрономії. Почувши про це, Махараджа покликав його якось до себе і наказав йому скласти Вайшнавський календар, в якому вказувалися дні появи і відходу всіх супутників Шрі Чайтан’ї Махапрабгу і Вішну-прії Тгакурані. Бхактисіддханта Сарасваті Тгакур зробив необхідні розрахунки і почав видавати Шрі Навадвіпа-панчику.

Життям і душею Джаганнатхи даса Бабаджі було повторення Святого Ім’я та служіння Вайшнавам. Він жив на цій землі 135 років (відповідно до “Гаура-парішада-чарітавали”) та ніс звістку про Святе Ім’я Шрі Чайтан’ї Махапрабгу. Хоча в старості він зігнувся майже навпіл, проте під час кіртана він розпрямлявся і його зріст тоді досягав багато більше 180 см. У цей момент він нагадував Шрі Чайтан’ю Махапрабгу, який танцює.

Улюбленим учнем Бабаджі Махараджі був Бхагават дас Бабаджі, який отримав від нього посвяту в Бабаджі. Від Шріли Бхагавата даса Бабаджі посвяту в Бабаджі отримав Гауракішора дас Бабаджі. Учнями Джаганнатхи даса Бабаджі були також Гаурахарі дас Бабаджі, Рамахарі дас Бабаджі та Ніт’янанда дас Бабаджі, які були родом із Варшани, розташованої у Враджа-мандалі. Інший його учень на ім’я Крішна дас Бабаджі був із Кадамкханді. Особистим слугою Шріли Джаганнатхи даса Бабаджі був його учень Шрі Біхарі дас, який був дуже міцним та сильним. Від старості Бабаджі Махараджа, здавалося, не міг ходити, і Шрі Біхарі дас зазвичай носив його на спині в бамбуковому кошику. Одного разу, коли Бабаджі Махараджа подорожував таким чином, одна багата людина дала йому одну рупію, і він віддав її Біхарі на зберігання. Але після того, як вони пройшли кілька кілометрів, Шріла Бабаджі Махараджа наказав слузі нести його назад до жертводавця і віддав його рупію. При цьому він сказав:

— Я знаю, що маєш дуже багато грошей. Я не зміг нести навіть такий тягар, як одна рупія, як же ти несеш такий тягар?

Бабаджі Махараджа іноді приймав пожертвування, щоб мати можливість служити Вайшнавам, але при цьому він виявляв цілковиту відчуженість, навчаючи таким чином своїм прикладом, наскільки слід бути обережним, приймаючи милостиню від багатих людей.

Жителі Сур’я-кунди, натхненні Біхарі дасом, побудували для Шріли Джаганнатхи даса Бабаджі Махараджі хатину та невеликий храм. І сіддха-баба велів Біхарі дасу встановити у цьому храмі Божества. Отримавши таку вказівку, Біхарі вирушив до села Сонарудді, яке знаходилося за вісім миль від Катоа, і там попросив місцевого землевласника дати йому Божества. Здобувши Божества Гаури-Нітая, він попрямував до Калькутти та зібрав там 5 000 рупій, які йому пожертвували Шрінатг Раї, члени відомих сімей Лаха та інші. Після цього він повернувся до Сур’я-Кунди. Божества Шрі Шрі Гаури-Нітая, які сяяли, немов золоті, були встановлені в храмі, і на честь цієї події було проведено пишний обряд та влаштовано велике свято. Незабаром після цього одного разу вночі до храму забралася банда розбійників, які спробували забрати Божества, думаючи, що вони зроблені із золота. Однак їм не вдалося викрасти Золотих Божеств, і, змучені тяжкою роботою, вони втекли до світанку, не досягнувши своєї мети. Цей випадок надзвичайно схвилював Бабаджі Махараджу, і він наказав Біхарі передати Божества в дар якомусь відданому, який живе у Вріндавані. Біхарі поїхав до Вріндавана і подарував Божества одному госвамі, вихідцю з Бенгалії. Цим божествам по сьогодні поклоняються в храмі Дхобігаті Гопалбагх, і вони називаються Сонар Гаура, що означає “золотий Гаура”.

Через кілька днів Шріла Бабаджі Махараджа сказав Біхарідасу:

– Я не можу жити без Божеств. Принеси звідкись інші божества.

Вислухавши наказ свого Гуру-махараджа, Біхарі пішов до Радха-кунди, де зустрів Шрі Дхену даса Бабаджі Махараджу з Матхури. Там у стозі сіна, яке було заготовлено для годівлі корів, вони знайшли Божество Садбхуджі, шестируке Божество Господа Рамачандри, Господа Крішначандри та Господа Чайтан’ї Махапрабгу, об’єднаних в одній формі. У Вріндавані Біхарі дас подбав про те, щоб Божество було розмальоване відповідно до встановлених стандартів, і, надзвичайно натхненний, повернувся до Сур’я-Кунди. Прекрасне зображення Господа було встановлено з дотриманням усіх правил священних писань, а Шріла Бабаджі Махараджа поклонявся цьому Божеству протягом десяти років.

Після десяти років Шріла Джаганнатха дас Бабаджі Махараджа, натхненний Господом, вирішив піти до Навадвіпи, і тому він попросив Біхарі даса віддати Божество комусь у Вріндавані. Біхарі дас поїхав до Вріндавана і передав Божество головному жерцю Гопала-Гуру-ашрама, якого звали Шрі Нароттамою дасом Бабаджі. Господу в Його шестирукій формі і до цього дня поклоняються в храмі Садбхуджі, розташованому біля однієї з доріг неподалік Нідхувана.

Після цього Біхарі поніс свого Гуру-махараджа на залізничну станцію в Матхурі, де вони сіли в поїзд, що прямував до Навадвіпи. На станції Мемрі в Бардхавані Шріла Бабаджі Махараджа справив таке враження на одного англійського службовця своєю простотою і тим станом блаженства, в якому він перебував, що той усіляко намагався допомогти Бабаджі Махараджі. Вони зійшли з поїзда, не доїхавши до Навадвіпи, найняли віз і поїхали в ашрам уславленого чистого відданого на ім’я Шрі Бхагаван дас Бабаджі, який жив у Бенгалії в Амбіка-Калні. Цей відданий, колишній великою душею, надзвичайно зрадів, побачивши Шрілу Джаганнатху даса Бабаджі Махараджу, і вигукнув, охоплений трансцендентним захопленням:

– О, мій друг прийшов!

Після цього він обійняв Шрі Джаганнатху даса Бабаджі. Обидва впали на землю в глибокому трансцендентному екстазі і, знепритомнівши, впали в глибокий духовний транс. Так, стиснувши один одного в обіймах, які були виразом їхньої любові та дружби, вони лежали без жодного руху з десятої години ранку до одинадцятої години ночі. Слуги цих сіддха-бабаджі зрештою занепокоїлися, і Шрі Вішнудас, слуга Шрі Бхагавана даса Бабаджі Махараджі, попросив Біхарі даса зробити що-небудь, щоб привести їх до тями. Біхарі дас почав масажувати груди своєму Гуру, повторюючи маха-мантру. Завдяки цьому до них повернулася свідомість, і вони нарешті встали. Шріла Джаганнатха дас Бабаджі Махараджа не пив і не їв усі три дні подорожі, і тому йому відразу ж принесли прасад, і він опівночі перервав піст. Після цього вони трохи поспали. Провівши у Калні десять днів, Джаганнатха дас Прабху вирішив поїхати на возі до Навадвіпи. Єдиними грошима, які другий мав Бхагаван дас Бабаджі, були вісімнадцять рупій, але він наполягав на тому, щоб Джаганнатха дас Бабаджі взяв їх у дорогу, і той з радістю прийняв ці гроші. Коли вони були ще в дорозі, Біхарі запитав, де вони зупиняться в Навадвіпі, і запропонував оселитися у великому ашрамі, який усі називали Бада-акхара.

Шріла Бабаджі Махараджа відповів:

— Ні, ми не зупинятимемося ні в якому ашрамі. Ми житимемо під деревом.

І вони справді розмістилися під деревом. Однак пізніше один відданий на ім’я Шрі Мадхава Датта купив землю біля того дерева і подарував її Бабаджі, а через рік Шріла Бхактивінода Тхакур побудував там для нього дві невеликі хатини. Потім Раджаріші Шрі Ванамалі Раї, відомий землевласник, збудував там ще три хатини і обніс їх стіною, а одна багата жінка похилого віку подбала про те, щоб там викопали колодязь. Бабаджі жив там тридцять два роки. Відповідно до “Гаудія-Вайшнава-Джівана”, він дожив до 147 років, після чого приєднався до ігор Господа.

Бабаджі Махараджа завжди суворо виконував обітницю Чатурмас’ї [сезон дощів, що триває чотири місяці]. Першого місяця він з’їдав за весь день лише чотири банани, які він їв увечері. У другий місяць він їв лише гуаву. У третій місяць він пив лише невелику кількість пахти. А в четвертий місяць він вживав лише квіти бананового дерева. Одного разу він вирушив до Рішикеша, оскільки хотів зробити своє повторення святих імен чистішим. Цього можна досягти, слідуючи очисному процесу під назвою пурашчарана, вчинення цих аскез передбачає неухильне дотримання всіх правил. О третій годині ранку він омивавcя, а потім до заходу сонця повторював у кімнаті святі імена, зачинивши двері. При цьому він ні з ким не розмовляв і нічого не їв. Якщо людина хоче виконати цю обітницю належним чином, то вона повинна омиватися після кожного відправлення природних потреб, і навіть у тому випадку, якщо вона тільки випустить гази. Якось після двомісячного дотримання всіх цих правил і приписів Бабаджі Махараджа ненароком заговорив з Біхарі. В результаті він почав усе спочатку і закінчив виконання обітниці за три місяці. Після цього він заявив, що якщо людина хоче отримати даршан Господа Крішни у вигляді Шрі Чайтан’ї Махапрабху, він повинен здійснювати пуращарану саме таким чином.

Якось Бабаджі Махараджа взяв хліб у людини, яка жила у Вріндавані і належала до касти підмітальників. Цей вчинок викликав засудження місцевих мешканців. Багато людей приходило до нього та вимагало пояснити свій вчинок. Він відповів:

— Ви знаєте, хто такі ці підмітальники? Перш ніж з’явитися у Враджа-дхамі, Господь Крішна звелів 88 000 мудрецям народитися там, і всі вони з’явилися в сім’ях тих, хто належав до нижчих каст. Віддані живуть у Враджа-дхамі тільки для того, щоб мати можливість покривати свої тіла її пилом і залишити там тіло. Ці підмітальники постійно служать пилу Вріндавана. Тому я вважаю їх слугами Враджа-дхами і вважаю, що між ними і будь-якими іншими Вайшнава немає ніякої різниці.

Після цього випадку Бабаджі вирішив повторювати святі імена на самоті і тому вирушив у місце під назвою Песі Каданкханді, яке знаходилося біля Кхадіравана, одного з дванадцяти лісів Враджі, на далекій відстані від будь-якого села. Він і Біхарі провели там дні екадаші та двадаші, тримаючи повну посаду. Вранці в день двадаші Біхарі подумав, що Шріла Бабаджі Махараджа прийшов у місце, де не можна дістати жодної їжі, і що вони не зможуть перервати піст належним чином, прийнявши прасад, виготовлений із зернових продуктів. Однак Бабаджі наказав Біхарі голосно співати маха-мантру, граючи на караталах, і незадовго до полудня туди прийшов один бріджабасі, який приніс зернові продукти, щоб вони могли приготувати прасад. З того дня їм щодня приносили велику кількість молока.

Куди б вони не йшли, вони завжди чудово отримували прасад. Подібний випадок стався одного разу в Навадвіпі під час дощів. Все місто було затоплено водами Ганги, і цілий тиждень йшла сильна злива. Ніхто не міг вийти на вулицю, щоб просити милостиню. Раптом у тому місці, де знаходився Бабаджі Махараджа, з’явився маленький човен із чотирма чоловіками, які пожертвували йому двадцять кілограмів плоского рису, йогурту та сандешу.

Коли він жив у Навадвіпі, всі мешканці цього міста дуже любили його і весь час його славили. Якось один відомий землевласник, Шрінатх Раї, і кілька членів його сім’ї прийшли до Бабаджі Махараджі, щоб зустрітися із цим знаменитим святим. Не впізнавши його, вони запитали, чи не знає він, де живе знаменитий сіддха-баба. Шріла Бабаджі Махараджа відповів:

— Я не знаю тут нікого, хто був би сіддха-бабою. Я живу тут, але я звичайна жива істота, така сама, як ви всі.

Тоді Раї зрозуміли, що вони говорять зі Шрілою Бабаджі Махараджею, який зовсім не прагнув ні слави, ні визнання. Вони смиренно попросили показати їм якесь диво. Бабаджі невдоволено сказав:

— Я не знаю, як творити чудеса.

Після цих слів він узяв палицю і в роздратуванні, як усім здалося, почав бити нею по землі. Землевласник, злякавшись, що він образив Бабаджі, попросив його не сердитися на них за їхнє недоречне прохання, на що Шріла Джаганнатха дас Бабаджі відповів:

— Я не гніваюсь на вас, я просто проганяю козу, яка їсть листя Туласі, що росте біля будинку Шріли Локанатхи Госвамі в Радха-Кунді.

Раї дуже здивувалися, почувши це, і щоб перевірити достовірність його слів, тут же послали в Радха-Кунду телеграму. Наступного дня прийшла телеграма у відповідь, в якій підтверджувалося, що коза забралася у двір будинку Шріли Локанатхі Госвамі і з’їла, Туласі. Цей випадок переконав багатьох людей, які сумнівалися в тому, що Бабаджі наділений духовною досконалістю.

Отримавши телеграму, Раї знову прийшли до Бабаджі Махараджі і впали до його стоп.

Щирі віддані Господа, яких не цікавить матеріальний світ, не мають жодного бажання виявляти здатність творити чудеса. Однак, задля збільшення віри мирських людей, Бог іноді спонукає зсередини цих відданих робити будь-які надприродні дії для духовного просвітництва матеріалістичних людей.

Якось, коли вони жили в Навадвіпі, Біхарі дас серйозно захворів. Він мав сильний жар, і він марив і постійно втрачав свідомість. Лікар, якого викликали з Калькутти, заявив, що хвороба зайшла надто далеко і на лікування немає надії. Він сказав, що Біхарі помре до ранку. Тоді Шріла Джаганнатха дас Бабаджі сів біля свого улюбленого слуги, поклав до рота Біхарі освячений лист Туласі і почав повторювати маха-мантру Харе Крішна. За півгодини Біхарі був цілком здоровий. Він підвівся з ліжка і вирушив на кухню, щоб приготувати прасад, бо знав, що Бабаджі Махараджі, який постував усі дні його хвороби, буде їсти тільки те, що приготоване ним.

Шріла Джаганнатха дас Бабаджі завжди казав, що найкращий час для повторення Святих Імен — з 3 до 7 години ранку, а ввечері — з моменту заходу сонця до одинадцятої годині ночі. Він стверджував, що жоден цілеспрямований відданий не повинен спати в цей час, бо в цей час приходить Господь Шива, щоб перевірити, що роблять у цей момент, віддані його Гуру, Господа Крішни.

Хоча в останні роки життя Бабаджі не міг ходити, під час санкіртани він танцював із великою наснагою. А коли він танцював, його тіло збільшувалося в розмірах. До останніх днів життя він щодня тисячу разів кланявся своєму Божеству Гірідхарі. Він не любив залишати хоч скільки-небудь прасаду на тарілці, і якщо він підозрював, що хтось збирається з’їсти залишки його їжі, він підбирав все до останньої крихти і з’їдав навіть тарілку, зроблену з листя, щоб запобігти цьому.

Біхарі дас був неграмотний і навіть не знав алфавіту. Одного разу Шріла Бабаджі Махараджа попросив його почитати йому “Шрі Чайтан’я-чарітамріту”. Коли ж Біхарі нагадав йому про свою неписьменність, він наказав йому просто подивитися в книгу кілька хвилин і починати декламувати шлоки. Через кілька хвилин Біхарі дас почав читати про ігри Господа Чайтан’ї, про які розповідалося в “Шрі Чаітан’я-Чарітамріті”

Коли Бабаджі Махараджа приїжджав до Калькутти, він завжди зупинявся біля Бхактивіноди Тхакура, у його будинку, що стояв на вулиці Маніктала. Багато відданих намагалися запросити його до себе в будинок, щоб нагодувати прасадом, але він не приймав їхніх запрошень. Він подарував Шрилі Бхактивіноду Тхакуру говардхана-шилу, і той поклонявся шилі у своєму Бхакті Бхавані.

З віком зір Бабаджі Махараджа почав погіршуватися, і люди, які приходили до нього, давали йому пожертвування. Біхарі тримав усі пожертвувані гроші у порожньому глиняному горщику. В один із днів Бабаджі Махараджа раптом попросив Біхарі:

– Біхарі, дай мені всі гроші, які нам пожертвували. Біхарі іноді відкладав якусь кількість грошей на потреби Бабаджі Махараджі, але той відразу визначав, скільки грошей не вистачало і вимагав повернути їх. Біхарі сміявся і підкорявся вимогам. Бабаджі Махараджа витрачав зібрані гроші за своїм бажанням на дуже важливі, на його думку, справи. Так, одного разу він купив на двісті рупій расагул — величезну кількість солодощів на ті часи, — щоб нагодувати ними корів Навадвіпа-дхами.

Якось собака народила на березі Ганги недалеко бхаджана-кутира Бабаджі Махараджа п’ятьох щенят. Одного разу, коли святий сів, маючи намір прийняти прасад, щенята посідали навколо його тарілки. Біхарі спробував відігнати цуценят, але Бабаджі Махараджа сказав:

— Прибери мою тарілку, я не буду сьогодні їсти.

Після цього Біхарі приводив собак і оголошував: “Ось собаки”, а Бабаджі Махараджа з любов’ю говорив: “Це – собаки з Дхами”.

Багато людей зверталися до Бабаджі Махараджі з проханням дати їм духовну посвяту, але він зазвичай відмовлявся брати їх в учні. Однак він просив їх зробити ту чи іншу роботу. Більшість невдовзі йшла, не витримавши важкої роботи, яку він постійно їм доручав робити. Якось до нього прийшла людина на ім’я Шрі Гаура Харі дас і попросила його дати йому посвяту, але Бабаджі відмовився. Тоді Гаура Харі сів перед хатиною парамахамси і три дні сидів там, не приймаючи їжі. Зрештою Бабаджі Махараджа змилостивився над ним і дав йому посвяту в Бабаджі.

Якось він сказав професійному читачу, який декламував “Бхагаватам”:

— Твоє читання “Бхагаватам” подібне до проституції. Ті, хто зробив читання “Бхагаватам” своєю професією, завдають образу Святому Імені, і людина не повинна слухати їх читання. Якщо ж хтось слухає їх, він деградуватиме.

Той чоловік відразу ж кинув займатися читанням “Бхагаватам” і незабаром став великим відданим, що живе простим і скромним життям у Вріндавані.

Шріла Джаганнатха дас Бабаджі жив зазвичай шість місяців у Враджі та шість місяців у Навадвіпа-дхамі. Як розповідається в “Гаудія-Вайшнава-дживані”, коли він у віці 146 років готувався піти з Радха-кунди в Навадвіпу, багато бриджабасі та інші Вайшнави прийшли до нього і запитали, чому він залишає Враджа-дхаму в такому похилому віці. Тоді, сповнений смирення і охоплений трансцендентною скорботою, він сказав їм:

— Ви можете жити у Враджа-дхамі, бо всі ви — чисті Вайшнави. Я ж постійно приношу образи, тому для мене краще, якщо я житиму в Навадвіпі. Їхні милості Шрі Шрі Гаура-Нітай не беруть до уваги ті образи, які завдає людина, бо Вони з’явилися для того, щоб дати звільнення всім тим, хто приносить образи. Тут же, у Враджа-дхамі враховуються всі образи, які неодмінно спричиняють наслідки.

Це була його остання подорож до Навадвіпа-дхами. Через кілька місяців, у перший день молодика місяця пхалгуна, за два тижні до річниці явлення Господа Чайтан’ї, він приєднався до ігор Господа.

Шріла Бхактивінода Тхакур завжди називав Шрілу Бабаджі Махараджу Вайшнава-сарвабхаумою – “головнокомандувачем” всіх Вайшнавів.

гауравірбхава-бхумес тва нірдешта садж-джана-прийях

Вайшнава-сарвабхаума-шрі джаганнатхайя те намах

“Я в глибокій пошані схиляюся перед Джаганнатхою дасом Бабаджі, який виявив місце явлення Господа Чайтаньї і якого шанують усі Вайшнави.”