З початком війни багато людей намагаються знайти заспокоєння і прихисток. Храм – це якраз те місце, де людина може знайти підтримку і опору в складній життєвій ситуації, відновити втрачену віру. Це та тверда земля або острів стабільності посеред бурхливого океану матеріального існування з небезпеками, що підстерігають нас на кожному кроці.

Шріла Бгактіссідганта Сарасваті казав: “Чисті віддані поміщають Господа в храмі свого серця і постійно служать Йому там з любов’ю… Неможливо тримати двері храму відчиненими в будь-який час, проте двері храму серця ніколи не зачиняються”. Храм – це не стіни з цегли чи мармуру це, насамперед, віддані. З початком повномасштабної війни функціонування храму на Зоряному зіткнулося з неминучими й очевидними труднощами. Багато відданих, які займалися певним служінням, були змушені виїхати (до речі, до війни в департаментах, пов’язаних із поклонінням Божествам, було задіяно загалом до 400 відданих!), потрібно було подбати про безпеку Божеств і відданих, забезпечити життєдіяльність і функціонування храму в умовах воєнного часу.

І хоча великі Радха Мадгава і Гаура-Нітай були покладені на відпочинок, потрібно зазначити, що завдяки зусиллям відданих стандарти поклоніння маленьким (функціональним) Божествам практично залишилися незмінними. На деякий період (у самий розпал воєнних дій під Києвом) Божества гостювали на фермі в Малих Лисівцях, але через деякий час повернулися до свого будинку, разом зі своїми слугами.

Згадує Веда Ґарбха прабгу: “Дмитрівські Гаура-нітай першими повернулись на вівтар до Києва. Це відбулось по милості Бгайраватарджики прабгу, який привіз їх з фермі Мазер, де на той час відбувалось поклоніння Шрі Шрі Радга-Мадгаві, Ачюта Прії прабгу, який дав настанову розпочаті поклоніння у храмі на Зоряному, Агастья Муні прабгу, який організував цей процес, і Арджуна Крішні прабгу, який забезпечив цю підготовку….Три з половиною місяці, аж до повернення Шрі Шрі Радга-Мадгави, Гаура-Нітай Дмитрівські були єдиними Божествами у храмі, і поклоніння їм відбувалось у прасадній. Це був унікальний і дуже цікавий час. В поклонінні об’єдналися пуджарі з Дмітрівської та Зоряного і це призвело до покращення взаємодії, обміну досвідом. Нам вдалось відновити повноцінний стандарт пуджі, а, що найголовніше, як на мене, кожного ранку і вечора перед Божествами співали кіртан, проходила Крішна катга. І всі, хто давно поклоняється Їх Світлостям, відчували, що Божества задоволені, бо саме для того, щоб надихнути відданих на шраванам-кіртанам, Вони приходять до нас“.

Поклоніння Дмитрівськім Гаура-Нітай у прасадній

Відданим, зайнятим у поклонінні, доводилося постійно адаптуватися під нові умови, але вони продовжували своє служіння, незважаючи на незручності, холод, “блекаути”, комендантську годину. Віддані зробили новий вівтар у прасадній і його доводилося постійно вдосконалювати весь той час, поки там відбувалося поклоніння.

Згадує Бхайраватарджака прабгу: “Більш за все я непокоївся за пуджарі. Нам доводилося поклонятися в “прасадній”, віддані мали ходити сходами на другий поверх у пуджарську. Стіна цього коридору – цегла завтовшки, і опалення на сходах немає ніякого, їм доводилося бігати з пуджарської в прасадну. Холодно було навіть тим відданим, які сиділи й повторювали джапу, що вже казати про тих, хто поклонявся у вівтарі або носив параферналії з пуджарської до вівтаря, особливо матаджі, мені було просто боляче на це дивитися, як віддані ходили там босоніж. Ми навіть причепили один обігрівач на сходах і перекрили частину сходів плівкою, оскільки холодне повітря тягнуло з горища аж до самої прасадної“.

Попри всі труднощі та виклики, навіть у найважчі часи храм продовжував виконувати свою найголовнішу функцію – кожен мав змогу прийти і знайти прихисток та духовне спілкування.

Бгайраватараджака прабгу розповідає: “Юга дхарма полягає в тому, щоб приходити і співати разом із відданими, вдома, ймовірно, в нас немає такої можливості, співати на весь голос. Коли в нас таке місце є, і воно підтримується, то це реально порятунок відданості, навіть у тих, у яких дуже слабка віра…

Перше що ми зробили – це трансляцію з храму. Трансляції не було взагалі ніякої. Але через те, що віддані бачили, що в храмі триває Шрімад Бгаґаватам – це зміцнює віру відданих. Зміцнити віру – це найважливіше. Дамодар Говінда налагоджував зв’язок, я організовував з Агастьєю Муні прабгу, щоб проходили щодня лекції та служби. Відданим, які “залипали” в новинах, ми говорили, який акцент найважливіший. Не важливо гримить, руйнується, горить. Найважливіше – зберегти віру відданих, важливість процесу відданого служіння – ось для чого це місце потрібне. І якщо цього місця немає… віддані не можуть уявити собі Крішну в серці десь – їм потрібен реальний приклад відданих, які цьому процесу приділяють найбільшу увагу, ніж усьому іншому. У людей через події зміщується акцент, що є найважливішим у житті. У цьому полягає основна проблема, чому слабшає практика відданих або чому вони відходять“.

 

Кіртан перед вівтарем із Радха Мадгавою в прасадній

Святкове пропонування страв

Згадує Агастья Муні прабху: “Ще до того як почати проводити недільні програми, ми організували вечірній кіртан, бо віддані все одно приходили, навіть коли храм був офіційно зачинений. Ми готували більше прасаду, щоб усім вистачало, після прасаду був кіртан увечері. Усі свята ми теж відзначали, навіть був фестиваль санкіртани. Щодня віддані виходили і розповсюджували книжки….

Одного разу приїхав Ачьюта Прія пр. і була перша “офіційна” недільна програма в прасад-холі. Але відданих було так багато, що вони ледве вміщали, і прасад роздавали з собою на вулиці…

Не було розуміння, як діяти під час повітряної тривоги. Згодом у підвалі ми обладнали бомбосховище з вогнетривкими дверима і пристойними умовами всередині… Одного разу на Нрісімха Чатурдаші був повний храм людей, і щойно роздали прасад у тарілки відданим, коли було оголошено повітряну тривогу. Я не знав що робити. Я вже хотів брати мікрофон і оголошувати, щоб усі спускалися вниз у бомбосховище, як у цей час пролунав відбій. Віддані, які знали, що відбувалося, сміялися і згадували Господа Нрісімхадева“.

Храм – це місце, де людині зберігають або повертають віру. Це важка робота з відновлення віри і відданості в людині. Але для цього храм і існує.

Бгайраватарджака прабгу розповідає таку історію: “У мирний час приїжджав на прасад один таксист (сам він був з іншого міста, працював у Києві). Приїжджав, набирав прасад і їхав на роботу. Коли все почалося його психіка сильно похитнулася. Він жив якраз десь поруч із бойовими діями. Він був у такій депресії і настільки психічно пригнічений, що просто не міг ворушитися. Ось він прийшов до храму. Охорона запитує мене: “Що з ним робити?”. Я його питаю: “Ти мантру повторюєш? Хто не повторює 16 кіл, у нас не може жити тут. Будеш повторювати?”

Він не знає взагалі нічого. Ні як митися, нічого. Часу ним займатися в мене не було взагалі. Що від нього можна чекати теж незрозуміло. Ми винесли йому ліжко і поставили поруч з охороною в холі в ніші біля дверей, що ведуть униз до вбиральні. Якщо буде страшно, він може спуститися в підвал у вбиральню.

Він дав обітницю, що поки війна не закінчиться, він не буде нічого їсти. І він нічого не їв якийсь тривалий час.

Питаю в нього: “Ти повторював коли-небудь мантру на вервиці?”

“Ніколи не повторював”, – відповідає.

Я його попросив, щоб він повторював мантру. Він прожив у нас десь півтора місяця. З них місяць він постив, пив тільки напій. До кінця місяця почав їсти, а так нічого не їв.

Мантру він повторював 16 кіл протягом шести годин. У нього не було взагалі сил, але він підмітав сходи, просто, щоб його чимось зайняти. Щоб хоч якось його зайняти, я дав йому горіхи, і він наколов два з половиною 20-літрових відра горіхів. Коли все трохи стихло, він сказав: “Тепер я розумію, що мені робити в житті”. І поїхав до мами додому”.

Храм існує якраз для того, щоб кожна людина в складній і безвихідній, здавалося б, ситуації мала змогу прийти й отримати прихисток, духовне спілкування, звернутися до Господа і знайти вищу розраду. Щоб прийшовши до храму, людина змогла зустрітися з Господом, будь то на вівтарі або в серці відданого, і така зустріч зможе позбавити його страху, привести до життя, сповненого блаженства і знання.

Кожен з нас може стати частиною цієї проповідницької місії і взяти участь тим чи іншим чином у житті та підтриманні Центру Міжнародного товариства свідомості Крішни у Києві. Наразі зараз відновив свою роботу проект Dana, де кожен має можливість приєднатися до будівництва та ремонту, поклонінні Божествам, та інших актуальних проектах з розвитку та підтримки храму “Нова Навадвіпа”.