Вамшідас Бабаджі

Іноді кажуть, що західна цивілізація подібна до скрині, яка зовні інкрустована дорогоцінними каменями, але всередині наповнена ганчірками, тоді як індійська цивілізація – це скриня, яка зовні загорнута у ганчір’я, але всередині наповнена дорогоцінними каменями. Людей Заходу більше цікавить експлуатація ресурсів зовнішнього світу і вони невпинно всюди проголошують  свої досягнення у цій галузі. Індійці ж зацікавлені у пошуках та усвідомленні внутрішнього, духовного світу, і замість того, щоб голосно хвастатися на публіці своїми здобутками, приховують їх у своїх серцях.

Коли мандрівник відкриває острів чи континент, історія увічнює його ім’я. Коли альпініст підкорює Еверест, йому аплодують як підкорювачу Гімалаїв. Але святі, котрі своєю любов’ю підкорили Творця і Руйнівника Всесвіту, а також настільки підкорили Його своїй волі, що в змозі керувати Ним, наказувати Йому, або вичитувати Його, залишаються невідомими світу. Вамшідас Баба – один із них. Ім’я його так і не увійшло б в історію, якби Харідас Дас Бабаджі, який близько знав його, не описав його коротку біографію в «Ґаудія Вайшнава Дживані», і якби Шріпад Харідас Ґосвамі не записав свої спогади про нього у своїй автобіографії.

Вамшимдас Бабаджі був сіддха-махатмою в ланцюзі учнівської спадкоємності, що йде від Шрі Нароттама Тгакура. Ім’я його дикша-гуру було Харілал Враджавасі, а ім’я саннйаса-гуру – Рамананда Враджавасі. Зрозуміти, що він досяг досконалості в духовному житті, було важко, оскільки він жив подалі від решти світу, у відлюдному місці на березі Ганги біля Барал Гхата в Навадвіпі, ніби весь світ відцурався від нього, як від божевільного та нікчемного жебрака. Але насправді це не світ відмовився від нього, а він зрікся цього світу як марний.

Він майже не мав мирської власності. Його єдиною власністю були каупина (шматок тканини, що прикриває інтимні місця), карангу (маленький горщик), і кантха (тонка ковдра, зроблена з пошитих разом ганчірок). Одного разу Шріпада Харідас Ґосвамі запитав його, чому він не носить бахірвасу (пов’язка стегна, або верхній одяг). Він відповів: «Я живу тільки з «ка», що означає каупін, каранг і кантха. Мені немає жодної справи до «ба», що означає бахірваса, або верхній (зовнішній) одяг. Бахірваса призводить до взаємин із зовнішнім світом та людьми категорії бахірангу, тобто тими, хто прив’язаний до зовнішнього світу. Мій Ґаура просив мене не носити бахірвасу, не змішуватися з бахіранги (людьми, які перебувають у зовнішній, матеріальній свідомості)».

Вамшідаса Бабаджі жив у своєму власному внутрішньому світі. Центром його світу були його Божества – Ґаура-Гададхара, Нітай, Радха-Крішна та Гопал. Для служіння Божествам у нього були два мідних та кілька глиняних горщиків, одна таця, одна ложечка, кілька маленьких чашок, панча-патра (металевий посуд, що використовується для пуджі), дзвіночок та раковина,  і більше нічого. Баба проводив свої дні та ночі у служінні Божествам та приємних розмовах з ними. Він виходив зі свого кутиру рано-вранці, щоб нарвати квітів, а потім вирушав збирати бхікшу.

Зазвичай Бабаджі повертався додому десь опівдні, і робив із квітів гірлянди для кожного із шести Божеств. Після цього він починав різати овочі. Перед нарізкою він багато разів промивав кожен овоч, потім мив рис, уважно розглядаючи кожне зернятко, і якщо знаходив хоча б одне нерозлущене зерно, видаляв його своєю рукою. Готував він повільно, весь час розмірковуючи про ігри Радха-Крішни чи Ґаура-Нітай. Іноді Баба співав, чи розмовляв із Ними. Тільки пізно ввечері закінчував він приготування і пропонував бхогу Божествам. Вамшідас Баба не усвідомлював часу. Ранок чи вечір, день чи ніч – не мали для нього жодного значення. Більшу частину ночі він не спав, розмовляв і співав пісні.

Шріпада Харідас Ґосвамі одного разу дуже здивувався, побачивши, як він готує для Божеств о 9-й годині ранку. Він сказав Бабаджі Махараджу: Бабó! Було б чудово, якби ви готували бхогу як зараз, щоранку». Той відповів: Я не знаю, ранок зараз чи вечір. Я що, слуга їхнього батька, щоб годувати їх щогодини? Якщо вони хочуть так їсти, то нехай готують самі. Нехай Ґададхар готує для Гаури. Нітай – авадхута (святий, що перебуває вище за всі суспільні норми, і заповідей священних писань). Він не має касти. Він може піти і поїсти десь. Я не хвилююсь за свого Ґопала. Дійна корова приходить сюди щодня і дає Йому молока. Завдяки цьому він проживе. Я мушу потурбуватися про Радха-Крішну. Я приготую для них трохи рису та овочів. Якщо я цього не зроблю, вони вирушать до Вріндавану і попросять мадхукарі (автобіографія Харідаса Ґосвамі, сторінка 265)».

Хоча Вамшідаса Баба завжди був зайнятий любовним служінням своїм Божествам усім серцем і душею, він ніколи не задовольнявся цим.

Якось Харидас Ґосвамі почув, як він сумно, зі сльозами на очах, сказав Божествам: «Я не можу служити вам належним чином. Весь мій день проходить у зборі бхікші, квітів, чищення посуду та куховарінні. Раніше я робив більше. Але тепер у мене більше нема сил. Що ж робити?”. Сказавши це, він почав плакати. Харидас Ґосвамі, склавши долоні, сказав: «Я – Ґосвамі, і в моєму домі проходить Тхакура сева (поклоніння Божествам). Якщо я приноситиму щодня все необхідне для служіння вашим Тхакурам, чи приймете це?» Бабаджі відповів: Ні. Через якийсь час він додав: «Заради мого Тхакура я сам проситиму милостиню, збиратиму провіант, і готуватиму. Любовне служіння Тхакуру – це служіння, зроблене своїми руками, а не іншою людиною».

Харидас Ґосвамі почав збирати квіти для Божеств Вамшідаса Баби. Це тривало якийсь час. Якось, зібравши букет прекрасних нагідок, він захотів запропонувати їх своїм власним Божествам, але не піддався спокусі. Коли він прийшов, щоб запропонувати їх Вамшідаса Бабі, той сказав: “Ти зібрав їх для своїх Божеств. Вони мають бути запропоновані Їм. Я мушу сам збирати квіти для своїх Божеств”. З того дня він почав збирати квіти сам.

Ідучи збирати бхікшу, або обмитися в Ганзі, Вамшідаса Баба ніколи не закривав двері свого кутіру. Коли хтось питав його, чому він не закриває свій кутір, він відповідав: «Якщо Сам господар будинку не доглядає його, і в нього є тепле містечко для злодія, який сенс закривати будинок на замок? У мене навіть немає із собою ключів. Усі три ключі від замку знаходяться у трьох хлопчиків: один – у Гаури, один – у Нітаю, і один – у Гададхари». Доручивши замок і ключі турботам трьох хлопчаків, Баба ні про що не турбувався. Якщо за його відсутності корова заходила в будинок і перевертали все вгору дном, він сердився на них. Якщо хтось крав щось із кутира, Баба казав: «Ґаура має в серці тепле містечко для Надіявасі, мешканців Його власної дхами, тому він віддає їм усе. А я тут лише чужинець».

Якось, коли Бабаджі пішов збирати бхікшу, було викрадено золоте намисто, пожертвуване кимось для Гаури. Повернувшись у кутир, Баба майже дві години лаяв Гауру, допитуючись у Нього, кому Він віддав намисто. Ближче до вечора, отримавши від Нього натяк, він подався до будинку злодія і попросив його повернути намисто. Злодій виштовхнув його на веранду. Бабаджі був поранений, але не сказав жодного слова. Але як Ґаура міг стерпіти це? Незабаром злодій разом із усіма членами своєї сім’ї помер («Гаудія Вайшнава Дживана», частина 2, сторінка 328).

Якось Баба покарав Ґаура-Нітай за потурання крадіжкам. Було викрадено два латунні горщики, в яких Баба готував для Ґаура-Нітай. Як це могло статися без потурання з боку Ґаура-Нітай? Отже, їх покарали. Баба насварив їх, і того дня не годував. Покарання мало ефект. Наступного дня хтось прийшов і мовчки приніс один із викрадених горщиків.

Бабаджі сказав: Цей маленький горщик належить Нітйананді. Завтра я Його нагодую. Якщо Ґаура голодний, нехай поверне свій горщик». Баба завжди робив те, що говорив. Він приготував бхогу і запропонував її Нітаю. Обличчя Гаури витяглося, коли він побачив, як їсть Нітянанда. Через деякий час інша людина принесла горщик Гаури. Тоді Баба приготував та запропонував бхогу Гаурі. Коли ж Ґаура поїв, баба сказав зі сльозами на очах: ​​«Хіба я коли-небудь хотів карати вас? Але Ви обоє настільки неслухняні, що завжди кепкуєте з мене. Хіба Вам не відомо, що я постарів і більше не можу цього терпіти? Що ж із Вами, шибениками, робити?».

Якось Баба поскаржився Харідасу Ґосвамі: «Якось Ґаура захотів носити гірлянду з квітів чампа (пахуча жовта квітка). Я вирушив у садок Рой Махашая, і, щоб нарвати квітів, заліз на дерево чампа. І навіть тоді Ґаура не втримався, щоб не подразнити мене. Він підлаштував усе так, щоб я впав із дерева. Я отримав травму. А втім, я приніс квіти додому, сплів із них гірлянди, і запропонував їх Ґаура-Нітай, оскільки вони їм дуже подобаються. Хоча я так служу цим хлопчакам, Вони постійно дражнять мене. А що робити? Я так прив’язаний до Них, що не можу Їх залишити».

Це була чиста правда: Баба був настільки прив’язаний до Ґаура-Нітай, що не міг розлучитися з Ними. Якось, вирішивши вирушити до Вріндавана, він пішов туди пішки. Він ледве дійшов до Сулатанаганджа, як спогади про Ґаура-Нітай так переповнили його, що він повернувся назад у Навадвіпу.

Не дивлячись на кепкування Ґаура-Нітай над Бабаджі, вони були прив’язані до нього навіть більше, ніж він до Нього, бо не могли витримати навіть короткої розлуки з ним. Якось Баба затримався, збираючи мадхукарі. Ґаура-Нітай були в люті, і Вони висловили Своє обурення, розбивши глиняні горщики, розкидавши рис, боби, гі і масло по всьому кутіру. Після повернення Баба, бачачи розкидані по підлозі продукти, був приголомшений. Згадавши це у розмові з Харидасом Госвами, він сказав: «Зазвичай так у дитинстві Ґаура дражнив свою матір. Навіть зараз він не змінився. Все було б нічого, якби він дражнив маму. Вона цим насолоджувалася. Але я просто старий жебрак. І не соромно Йому так мене дражнити? Цей брахмана-пута (син брахмана), насправді не пута (син), а бхута (дух), який тільки й робить, що дражниться. Я пішов за бхікшею тільки заради Нього. Ну і що з того, що трохи затримався».

Якось узимку Харидас Ґосвамі помітив, що Гопал Вамшідаса Бабиджі стоїть без одягу. Він сказав йому: “Баба, як це може бути, що зараз зима, а ваш Гопал стоїть голий?” Баба відповів: «Гопал потоваришував із мишею. Він часто дарує свій одяг своїм друзям. Що я можу з цим поробити? Ґосваміджі сказав: «Гопал – дитина. Діти так часто роблять. Дайте Йому інший одяг». «Нехай принесе Собі одяг звідкись, або страждає від холоду. До чого тут я? Нехай пожинає те, що посіяв».

З погляду Садхакі, все це може звучати досить дивно. «Чи не образив Вамшідас Бабаджі своїх Божеств, зробивши Їх безпорадними жертвами свого зухвалого та гнівливого характеру?» – Запитали б ми. Вамшідас Баба піднявся з рівня, у якому образи можуть сприйматися, до рівня, на якому це не образа, а прояв глибокого почуття близькості та любові. На цьому рівні, любов, і тільки любов керує відданим та Божеством, й тільки вона відповідальна за їхні дії, навіть якщо такі дії ззовні виглядають, як образливі. Ставши сіддхою, він насолоджувався плодами садхани. Ніхто й ніколи не бачив Бабу з тілакою на лобі, або під час перебирання намистин на чотках. Божества більше не були для нього об’єктами поклоніння, а були об’єктами його любові, яка не визнає формальностей, правил чи приписів, що диктуються писаннями, чи кимось іншим.

Зрозуміти, які стосунки були у Вамшідаса Баби з Гаурою, було непросто. Іноді здавалося, що це сакхья (дружні стосунки), іноді – ватсалья (батьківські), а іноді – мадхурья (подружні), подібні до тих, які є у Надія-нагарі (жінок Надії) по відношенню до Гаури як Надія-Нагарі (прекрасного мешканця Надії). Якщо це в основному була мадхура, то легко зрозуміти, чому іноді він виявляв стосовно Гаури то ватсалья-бхаву, то сакх’ю. Оскільки мадхура-бхава включає всі інші бхави. Відповідно до слів Харідаса Ґосвамі, його бхава відносилася до типу Надія-нагарі, оскільки він зазвичай складав пісні про цю бхаву і співав їх. У своїй автобіографії Ґосвамі цитує деякі з цих пісень. Одна з них наводиться нижче:

кена гійа чхілама ганга-тире про нагарі
нйана катакша лазні Ґаура каїла манна чхурі
амії екхана ки карі о нагари ки карі

– О Нагарі, як я жалкую, що прийшла на берег Ганги.
Ґаура кинув на мене довгий погляд і викрав моє серце.
Що ж мені тепер робити, о Нагарі! Як мені тепер бути?

бала го нагарі Ґаура каллена кі

гріха гела кула гела манна кела чурі

сажані! екхана амії кі карі

найана коні, кані кане Ґаура каллена кі

амії дже прана марі Ґаура калена кі

– Скажіть мені, о Нагарі, що Ґаура зробив зі мною,
Він підморгував мені і шепотів, і я не знаю, що Він зробив зі мною.
О Сакхі! Я не знаю, як мені бути,
Життя тікає геть від мене. О! Що ж Ґаура зі мною вчинив!

Якось, ближче до кінця життя, несучи Божества з собою, Баба вирушив до себе на батьківщину, до Маджитпуру, що в окрузі Маймансінха. У дорозі він не їв, не спав, не випорожнювався і не мочився (Гаудія Вайшнава Дживана, частина 2, сторінка 332). Досягши Маджитпура, він зупинився у напівзруйнованому храмі. Відвідавши місце свого народження, він вирушив до Вріндавана та Пурі. У Вріндавані Бабаджі жив на березі Ямуни, а в Пурі – на березі Нарендра-саровари. Він ніколи не заходив у храм для даршану. Під час його подорожі садху з Гаудія Матху робили для нього велике служіння.

Ямуна

Нарендра-саровар

Нарендра-саровар

Про сімейне життя Баби майже нічого не відомо, крім того, що він одружився в юному віці, а коли Вамшідас Баба зрікся світу, його синові, Харачандрі, було дев’ять чи десять років. Бабаджі прийшов у Навадвіпу приблизно 1906 року. Одного разу, в 1932 році, автор (доктор Капур) спробував зустрітися з ним, але не зміг, оскільки двері його кутиру були зачинені, хоча можна було чути, як Баба розмовляє з Божествами на діалекті Маймансінха. Вамшідас Бабаджі Махарадж залишив цей світ у 1944 році.